Полтава

Старіється наш Іван Степанович! Йому-то після пригоди з Мотрею, може, вже й відхотілося

жіноцтва, але король, котрому, мовляв, ще й третій десяток літ не стукнув! А що, як кажуть, не

любить жінок, так це тому, бо не попав на свою, на призначену від Бога. Шведки біляві, а може,

йому якраз чорняві українки припали б до вподоби. Бо й як же могли б не подобатися ті коси

чорні, аж сині, ті личка білі, як алебастр, очі, як терен, то знов як фіалки, а уста, як кармазин. Він

же не сліпий і не дурний!

Наші пани не тратили надії, що при найближчій нагоді познайомляться з королем і його

офіцерами, людьми заграничними, бувалими й чемними до жінок. Біда тільки, що мови нашої не

вміють, а воно так легко по-нашому балакать.

Деяка з наших пань журилася тими маєтками, які в дворі свойому залишила. Дещо

забрала з собою, але що! Цінніше лишала, а менше вартісне брала. В поспіху чоловік розум

тратить.

Та ще соромилися старшинські жінки, що п'яні козаки на драбинястих возах, як барани,

під кожухами лежали, бо гетьман свойого слова не зрушив, і кого ранок п'яним у таборі застав,

того тепер, ніби мерця, на марах везли.

По самій середині козацького табору, на кріпких, шкурою критих возах, по дві пари добрих

коней при кождому з них, везли гетьманський скарб. По боках скакали вибрані Чуйкевичем

щонайвірніші і найповніші козаки, з блискучими шаблями і з зарядженими пістолями, готові

боронити до смерті отих двадцяти сотнарів золота і того срібла, як млинське каміння, про котре

собі люди дива розказували і на котрі хто заздрим, а хто й приязним оком спозирав, міркуючи,