Полтава

надлюдські труди, за рани й болі, за довголітню розлуку з жінками й дітьми, за смерть братів і

другів, але рівночасно цілим серцем любило його за розкіш побід, за забуття про старість і про

неміч, за те, що сам герой героєм робив останнього із своїх чурів.

Це був "король"!

Біля нього їхав "малий принц", Макс Віртемберський, більше хлопчик-студент, ніж офіцер-

вояка. Він не сидів у сідлі, а стояв у сріблистих стременах, щоб показати себе більшим, ніж був.

Дитячими очима, але самовпевнено й гордо розглядався довкола, буцімто ніхто й нікого тут

більше й не бачить, лиш його.

А між тим усякий глядів, коли не на самого короля, так на генерал-майора Маєрфельта,

що ніби підсвистуючи і таким чином струшуючи іней з горішньої варги, світом і собою

вдоволений, їхав на чолі славних драгунів, або на обершта Гротгузена, з чорною, ніби сажею

припорошеною перукою і з лицем, подібним до довго не мащеного юхту, або на маршала

Реншільда, гарного, як грецький бог, що зіскочив з верхів Олімпу і забіг аж над Десну.

Було дивитися на кого!

Ексцеленція Піпер, з поморщеним обличчям, як яблуко, спечене на блясі, з роздутими

ніздрями, як у породистого, хоч заїждженого коня, не діждавшися, щоб король плескав у долоні,

підсадив конем до майора Раєргавза Гольштайнця, зі сивими, щітинистими вусами, і, вказуючи

на Реншільда, питався:

— Знаєте, що він собі гадає? Ні?.. Так послухайте, я вам скажу: він гадає собі, що король,

ви, я і всі ми тут на те тільки й виступили в похід, щоби він мав нагоду почванитися своїм лицем,