Полтава

старшинських жінок, з дітьми, з родиною, і прислугою. Їх сани, повистевані килимами й

пообтулювані вовчими й ведмежими шкурами, переганялися, бо хто ж більше й поспішався, щоб

побачити славного шведського короля, як не старшинські жінки? Та за кождим разом, як тільки

показалася яка нова четвірня з форесами й гайдуками, назустріч їй скакав один із сотенних

осавулів і, чемно знімаючи шапку перед їх милостею полковницею, вказував дорогу на боки,

поза церкву, оподалік від війська, бо так велів ясновельможний.

У шведській армії не було жіноцтва, так тоді і в козацькому війську не годилося висувати

його наперед.

Аж ось сто бубнів гаркнуло нараз, як сто кусливих собак на припоні, сто сурм витягнуло

блискучі жовті шиї і завило; заколисалося і замаяло сто шведських прапорів, свідків сотні

побідоносних боїв, і нараз втих стукіт копит і тупіт чобіт, і ніби якась велика, сильна долоня

здержала повінь, що пустилася була в бистрім розгоні до замерзлого ложища Десни. Високі

королівські трабанти наглим, вправним рухом вихопили довгі шаблі із піхв, король зняв футряну

шапку з високого чола, підніс очі вгору — і з тисячі грудей понеслись поважні слова шостого

псалму:

— "Господи, да не яростію Твоєю обличиши мене, ніже гнівом Твоїм накажеши мене. Да

постидяться і смятуться всі врази мої, да возвратяться і устидяться зіло вскорі".

Гетьман, почувши псалом, і собі зняв шапку з голови. Оба вожді стояли у покорі перед

вождем сил небесних, призиваючи його помочі для звершення задуму свойого, що переходив

сили людської спроможності. Зимовий український ранок, окутаний морозистою імлою,