Полтава

Затиралися різкі лінії рисунку, і цілий образ, великий і небуденний, набирав якоїсь

казкової розливистості.

Гетьман мав на собі соболеву шубу, криту сталевої краски оксамитом, і таку саму шапку,

без пер і без усяких самоцвітних прикрас. І тонка, злегка закривавлена шабля при

гетьманському боці не блистіла ні червоними рубінами, ні зеленими ізмарагдами, гетьман

відбивав від свойого окруження не пишнішим і дорожчим убором, а якраз тими сірими колірами,

що так помітно підчеркували вроджену йому достойність.

Висунений на кілька кроків перед генеральних старшин, сидів він на свойому Мишаку так

певно й гордо, наче б за ним не останки вірних полків стояли, не три-чотири, а сотки тисяч у

похід виступали.

За гетьманом, мов у землю вритий, його небіж Войнаровський на карім валасі, а біля

Войнаровського Орлик на гнідім з білою зіркою коні.

І вони за приміром гетьмана не вбралися святочне, лиш по-походному, і не цікавість

малювалася у їхніх очах, а почуття відповідальності, котрої хоч частину раді б були перебрати з

гетьмана на себе.

Щолиш за ними гурт полковників у пишних шубах, прибраних золотими ґудзиками й

широкими золотистими петлями, з шаблями так високої ціни, що за деяку можна було купити

арабського коня зі збруєю, гідною хоч би пануючого принца.

Миргородський полковник Данило Апостол розіпняв свою шубу, бо казав, що йому гаряче,

і на його грудях блис срібний данцігської роботи панцир. Він підкручував свій химерно