Полтава

поріг.

Векла кинулася до неї, — сотники наздоганяли своїх сотень.

На вигоні козацькі полки задержалися. Наближалися шведи, котрих треба було пустити

наперед — вони ж гості!

Здалеку чути було ритмічний стук підков і глухий тупіт чобіт, далекий гуркіт коліс і скрип

повозів по всовганім снігу.

Все те зливалося у многозвучний шум і галасливий гук, ніби надточувалася повінь або

надлітав гураган.

Козацькі полки порядкувалися воєнним ладом, щоб не показати себе перед шведами

безладною купою і зборищем людським, несвідомим військового строю. Нелегко приходилося

старшинам вдержати лад, бо всякий рад був висунутися наперед, не так тому, щоб себе

показати, як більше, щоб приглянутися тій чужесторонній армії, що вкрилася славою багатьох

побід, а тепер поспішала на останню розправу зі своїм найбільшим і найгрізнішим ворогом — з

царем-антихристом.

Терен був дещо спадистий до ріки, тому-то й можна було сподіватися, що не лиш чолові

відділи, але й дальші гурти побачать гаразд славного короля Карпа і його хоробре лицарство.

Козацькі полковники подавали останні прикази своїм осавулам. Ті скакали на баских конях до

сотень, грімким голосом переповідали сотенним старшинам волю начальників і спішно вертали

до своїх місць.

Козаки хвилювалися.