Полтава

— Чого майталасишся, гевале гемонський? Шведа не бачив? Гадаєш, у нього очі

поздовж, а ніс напоперек? Такий чоловік, як ти, лиш мудріший. Стій! — вигукував якийсь

сварливий сотник на своїх козаків.

А йому відповідали, але так, щоб, хорони Господи, не вчув, бо сварливий, як баба з Лисої

гори:

— А чому сам не стоїш, лиш вертишся, як тріска в ополонці? Приказував би лиш, а ти

слухай!

— Вони тільки й знають, що приказувати.

— Старшини! А ми що? Чорняки. Наше діло слухати і йти, куди тебе заведуть.

— Заведуть вони нас, як чорт п'яного в комиш...

Гетьман на самім переді сидів на буланому коні, на молодому й незвичному ще до

походів. Він нетерпеливо передньою ніжкою заморозь розгрібував, гриз зимне вудило,

гостроверхими ушками стриг, роздував храпи і малу головку раз у раз повертав у той бік,

звідкіля надходив шум. Може, гадав собі, що це ворог наближався і що за хвилину почнеться

бій, і тому нервувався.

Несвідомий кінь як козак-молодик, що пороху не нюхав. І хоче бою, і боїться його.

Гетьман гладив свого буланого Мишака білою, дивно малою рукою без рукавиці, хоч

мороз був кріпкий. Іней кучерявився по людях і на конях, на кождій вітці у садах і на кождій

билинці придорожнього бодяччя, на бровах і вусах, на шапках і ковнірах, навіть на вістрях списів

і на дулах мушкетів.