Полтава

майталасився на сухоребру шкапину і підспівував скрипливим голосом:

Коли б не та горілиця,

Не тая сивуха,

Не позбувся б я так скоро

Свойого кожуха!

— Потерпи, літо за плечима, — потішав його товариш.

— Прийде літо, буде розмаїте, — відповідав той. А Мручко на свою сотню гукав невпинно:

— Поспивалися, як белі, позгривалися, як турецькі святі, і воюй же тут з такою армією! А

пси б вам марша грали, скотарі перекопськії, грубники саратськії, аргатами черкеськії, суньтеся

уже раз в тії кульбаки, бо терпцю чесному козакові не стає дивитися на таких мамулів!

Сурми грали чимраз зичніше: "В похід! У похід!"

Зажурилась Україна, що нігде прожити.

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

Гей, що малих витоптала, старих порубала,

Та ще наша Україна вовік не пропала.

Та ще наша Україна не пропаде й нині,

Хоч її пошматували на дві половині.

А що одна половина москалям кориться,

А що друга, ніби чайка, над дітками в'ється.

Повій, вітре, повій, буйний, з великого лугу