Полтава

— У вирій, матусю, у вирій.

— Та чого ж ви так забарилися з тим відлетом аж до зими?

— Бо жаль було розставатися з вами.

— Ой, жалю ж ти наш! На кого ж ви нас, сиріт безталанних, оставляєте?

— На ласку Божу, матусю, на провидіння його...

І скрипіли ворота, ніби й вони плакали за козаками. А старі діди з люльками в ротах,

обтулюючися кожухами, підкручували сивий вус.

— Не так-то ми виступали колись. Де-де-де! За Виговським під Конотопи народ лавою

пер, а що за старого Хмеля — Боже ти мій!

— Та що ви, батьку, теперішні часи до колишніх рівняєте — де-де-де!

— Правда...

І мовкли, сумно дивуючися, як то мало тепер війська біля гетьмана остало. Гей, коли б так

півкопи літ з їх похилених плечей зняти!.. Коли б так!

А дівчата, ті вже за слізьми й світа Божого не бачили. Коротко зналися, а прощаються,

може, навіки. Підуть свої, а нахлинуть вороги. Свій як не заплаче, так хоч і скривиться, а чужому

твої сльози — рівно що глухому музика.

— Та чого ти, дівко, ревеш, — приговорював козак до своєї. — Сорока з плота, а десять

на пліт. На вас все охотники знайдуться.

— Але які?.. Я московських зателепів не хочу... — і ридала, як за покійником.

Якийсь не старий ще, але вже товстелезний козарлюга у вітром підшитій свитині