Полтава

знімаючи їх на мутне, замрачене небо, шептали: "Боже, змилосердися над нами!"

Козаки були невиспані, бо вночі з 9 на 10 мало хто й клався. Одно, що лаштувалися в

похід, а друге, що ворожбам ось тим не було кінця. Деякі сотники, вертаючи від Векли з

прощання, заходили до своїх сотень і проганяли прислужників чорта, грозячи, що гетьман

велить їх палити на кострах, як відьом і відьмаків. Але й це небагато на що здалося, хіба що

кількох царських шпигів, поперебираних за старців, розобличили і покарали на місці. Але це ще

гірше настроювало табір, ще грізніше і непевніше робилося в ньому. Козаки почували себе, ніби

гілляки, відрубані від рідного пня, і ніби п'яте колесо в тому возі, на якому сидів король Карло. Це

й бентежило Мазепиних людей, що не знали вони, куди їх гетьман провадить, розуміючи тільки

те, що не до царя, а проти нього.

Всі прикмети вказували на те, що знову переходитимуть Десну, а такі переходи вважали

вони недоладними, бо коли раз переправилися, то чого ж тоді вертати?

Нікому й на гадку не приходило, що воякові треба слухати приказів свого вожда, хоч

шведські вояки давали нашим чудовий примір такого послуху.

Аж ранком дня 10 листопада заграли сурми, вдарили тулумбаси, сотенні старшини

вискочили із своїх кватир лаштувати свої сотні, а тоді й полкове начальство стало сотні

порядкувати в полки й готовити в похід.

Цілі Гірки й дооколичні села вилягли із своїх хат, діти вилазили на плоти, як воробці, жінки

підпирали собою ворота і хитали головами:

— Куди ж ви, соколи наші, відлітаєте від нас?