Не вбивай. Батурин.

запираються, грязнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб

не казали їм стріляти на своїх.

А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як

крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони, скільки козацьких

очей дивилося колись на них як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І

полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих.

Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по

блакиті.

Світлійший князь Меншиков нарочно казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу,

до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська

трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками

ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього, і хай спокійно

кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися

буйно, щоб усякий пізнавав їх, — так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і

прилягають до своїх держаків.

А за хоругвами бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман — там і бунчук. А

тепер вони перед полководцем царськими бранцями йдуть.

А за бунчуками. Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина

золочену, самоцвітами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Підносить,

вимахує нею, ніби знаки дає, насміхається.