Не вбивай. Батурин.

Чечель чув, як його мучителі, лишивши тільки двох людей при конях, самі подались у

ярок. Звідтам долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до

згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.

Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм

підходити до неї.

Одні казали, що гуртом, а другі, що краще вислати депутатів, бо хтозна, як до них

поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і замість нагороди чи не поступлять з ними,

як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися,

що як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх

оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.

"І між ними нема однодушності, — думав собі Чечель. — Скрізь колотнеча, распря. Ніхто

нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?"

Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт тарабанів, тупіт кінських копит і

стукіт тисячів чобіт. Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою

сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові.

Глянув Чечель, і кров'ю серце йому зайшло. Пригадав собі Кенігзена, хороброго

гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати

ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як льви, ригали б огнем на ворога, як смоки,

громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би був гетьман.

А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати