Не вбивай. Батурин.

укладають приладдя муки. До помосту підкочує віз з Кенігзеном, знімають його, кати зривають

убрання — спішись, спішись!

Спішаться, волічуть і — колесують трупа.

Царської кари нікому не минути. Навіть смерть не увільнить тебе від неї.

— Трупа колесують, — здригається народ. Зневага покійника проймає їх жахом. Такого

ще на світі не бувало. Привикли, що перед маєстатом смерті навіть найзавзятіша злість мовкне.

Бачать, що тут починається щось таке, що перше і не снилося нікому. А вони безсилі.

Гетьман переїхав за Десну, старшини до царя з чолобитнею їдуть. Остається одно — понурити

голову, закусити зуби і ждати... Ще наша Мати не пропала.

Трупові кості торощать. Зжахаються серця, мороз іде по спинах, кров стинається у жилах.

Імлисто, тьмаво, страшно.

А крізь тую імлу, крізь пітьму, котрою осотується перед Чечелем світ, сіяють вірні

Кенігзенові очі, мов світляні сигнали з якогось другого, кращого світу.

Чечелеві здається, що Кенігзен кличе його туди.

СОЮЗНИКИ

Генерал Левенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на

високому лобі і з латинською книжкою під пахою, випивав третю чарку української горілки. З

видимим вдоволенням мляскав широкими, ніби напухлими устами й, підносячи чарку до

полковника Гілленкрока, говорив, ніби крізь зуби плював: "Prosit!"[9]

Полковник Гілленкрок підносив голову від маршрути, доторкався своєї чарки і порскав,