Не вбивай. Батурин.

тріумфальному поході їде. Очі йому смертельною мрякою заходять, але на обличчю його саме

горде завзяття, сама погорда для всіх, що гордості не мають.

Переїжджає повіз Кенігзена поруч саней, на котрих лежить Чечель, і їх очі зустрічаються з

собою востаннє на землі. Очі двох оборонців гетьманської столиці, двох вірних аж до смерті

людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують і прощаються навіки.

Повіз Кенігзена переїжджає, Чечелеві сани стоять серед поля, недалеко шляху, чекаючи,

поки не перейдуть останні бранці, а за ними між царськими офіцерами не надтягне сам

світлійший князь Меншиков.

Ось і він. Побачив сани і шнурами прив'язаного до них козака.

Депутати від гільтайської ватаги підбігають до чорного коня княжого, б'ють чолом,

розкладають руками, щось толкують, світлійший здержує похід і злазить з коня.

Чечель знає, що Меншиков підійде до нього, буде оглядати, як зловлену до клітки

звірюку, схоче впевнитися, чи він ще живий і, розуміється, не лишить його тут, а забере з собою

там, куди Кенігзена і других веде, куди їдуть батуринські гармати, хоругви, бунчуки і гетьманські

клейноди... Боже ти мій, гетьманські клейноди! І Чечель дере-віє. Байдуже йому, що казатиме

світлійший, байдуже, яку долю вирішить для нього, байдуже все. Ні думати, ні відчувати він уже

не може. Мряка, мряка кругом, а з неї ніби двоє світил із другого світа, двоє вірних очей

гарматного осаула фон Кенігзена. Все гасне, вони сіяють крізь пітьму. Ex tenebris lux.[8] Сам

світлійший князь Меншиков зволив вселаскавіше промовити до полковника Чечеля. Щось

питається його, Чечель не відповідає.