Не вбивай. Батурин.

мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва

чортові на снідання.

— Карли панам проч із старшинами, хай пропадають дуки; Чечеля, Чечеля нам!

Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний

лицар.

Вулицею надходив чоловік у козацькому контуші, з шаблею при боці, праву, поранену

руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.

— Чечель! Чечель! — зашепотіло кругом.

Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком

журливо на погане грище глядів.

Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові

й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня — які ж далекі й

неподібні до себе моменти, які ж супротивні образи! Там вірність і віра, там хоробрість і жертва,

тут глупота і підлість — ніба це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне,

неправдоподібне, неможливе!

Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не

зневіритися в силу і вартість тієї стихії, і не знаходив нічого. Одно приходило йому на гадку, а

саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів,

до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь, і боролися за неї

хоробро, як тільки чоловік боротися може.