Не вбивай. Батурин.

— Так.

Хазяїн попросив його в алькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і

сказав:

— Читайте, що наш гетьман пише.

Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, спитався:

— Що ж ви на це?

— Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не ради користі, а

лиш щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми

сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасовання нашого козацтва й гетьманства

та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшко,

бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами

панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад.

— Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? — спитав Чечель.

— Не тільки спочуваємо, але й постояти готові.

— То гарно. А багато вас?

— Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський,

гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно,

туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не

пішли.

Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й