Не вбивай. Батурин.

А на останніх возах поміж чурами та конюхами, поміж усяким "подлим" стаєнним та

кухонним народом сидять жінки, дівчата й молодиці. Хто їх там нині розбере. Це здебільшого ті,

що по шинках і по гостинних дворах служили, нетутешні, квітки, вітрами з чужих піль занесені.

Гасили вони не тільки жагу горла, але й сердечну спрагу своїх гостей, і як уміли приговорювати

до них колись, так і тепер договорилися до того, що їх пощадили. Нехай там, пригодяться. Це

нешкідливий народ. І їхав цей нешкідливий народ на нові непередбачені пригоди, на нові дикі

забави, в нових, чужих панів. Понасували собі хустки на очі, бо соромилися тих трупів, що з

німим докором, скляними очима дивилися на них.

За возами ступали відділи московського війська. Брудні, обплямлені кров'ю, притрушені

сажею і димами, грімко вистукували чобітьми. Кармани повіддувалися. Годі їм було поховати

всього добра.

Офіцери приставали до них:

— Бач, як набухався, злодюга.

— Дещицю запопав, ваше високородіє. Гріх, щоб марнувалося добро.

За військом везли ранених. Їм одним не поталанило.

Вивозили з Батурина порозбивані голови та покалічені руки й ноги. В Батурині

боронилися навіть жінки.

Перед Сеймом спинилася та довга, різноманітна валка. Ворог не напирав на них ззаду.

Чекаючи на чергу, поки їх впустять на міст, роззявлювали роти і дивилися на Сейм.

Вдруге такого не побачать.