Не вбивай. Батурин.

підіждіть.

І до кождого дула прив'язують одного з гармашів. Руки до дула, ноги до коліс, студене

гирло доторкається теплих плечей.

— Пали!

Гармата підстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро і разом із ним плює шматками

порозриваного людського тіла. Прощаються з Батурином гармати.

Підкочують під них колісниці, впрягають по дві-три пари коней, не скорих, а кріпких, і

гармати найближчою дорогою з города виїжджають.

Та дорога хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупів переїхали на ній. Кості

поторощили, а тіло перемісили зі снігом, з попелом, з жужелицею, із заморозею земною в

нерозгаданої краски болото.

Переїжджають гармати, фальконети і гаківниці, за ними вже не коні, а люди на низьких,

залізом кутих візках вивозять усяких розмірів моздірі. За гарматами останки муніції з Батурина

вивозять в ящиках і в бочках скірами, пологнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок,

бо сніг політає мокрий і легко топлквний.

А за муніцією тягнуться вози. навантажені шаблями, рушницями, самопалами,

аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломів і молотами до

розвалювання панцирів, вони навантажені бердишами і списами дев'ятьліктевими, вози повні

усякої збруї з ріжних фабрик і з ріжних часів, котрої чимало призбиралося в городі і в

гетьманських складах. Усе, що з димом не пішло, що не змарнувалося в бою і чого салдати не