Не вбивай. Батурин.

Догадався, що Мотрі не повелось свого сповнити, й хотів сам собі зробити кінець. Не довелось.

До його приставили сторожу, старому хірургові батогами грозили, що недобре стеріг. А раннім

ранком посадили обох у волоську під будою брику і виправили за Сейм. Кенігзен з обозом

московським поїде до царя. Йому, Чечелеві (як зловлять) і другим визначним старшинам

зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки та й окрема смерть.

Пушкарі здебільшого погибли, бо не хотіли здати своїх гармат. Тих, що живими в

московські руки попали, ще перед виїздом з города покарають. Вони збиті в гурт, зв'язані по

рукам і по ногам, що шевельнутися годі, біля муру на свій кінець чекають. Догадуються, яку

нагорода за їхню хоробрість придумував для них князь. Чекають.

А драгуни гармати розбивають, важкі, котрі з місця рушити годі, щонайбільші. За кождим

ударом сипляться рештки мурів, охає земля, ворони зриваються з трупів і з криком якнайдальше

від того місця летять... "Ух-ух-у-ух!"

І за кождим ударом відлітають з гармат мистецькі, гарно вироблені оздоби, з арматурами,

з надписами, з роками, коли їх відлито. Деякі ще з Богданових часів, інші гетьман Мазепа

придбав, не жалуючи великих грошей. Всім їм тепер кінець. Батурин треба безборонним лишити

навіки-віків.

Череп'я з дул, особливо гарно повироблювані голови, князь Меншиков з собою забере.

Менші гармати поїдуть перед ним, як полонені, як свідки його великої побіди.

Прощайтеся з містом своїм, з місцями, на котрих так довго стояли. Заревіть ще раз, чи не

забули ревіти, чи вас Кенігзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром —