Не вбивай. Батурин.

— Одно страшне, — говорив до себе дід, — що робучий народ дивиться на світ не своїми

очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кождої пригоди вину на

провідників спихає. Вони завинили його нещастю.

Дід зжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав.

— Хай ваша голова за нас іде.

От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з "подлих", як москалі казали. То поживши

чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи

пам'ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних

собі, що скорше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свойого вожда.

Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя

свойого пробігав.

Який довжезний шлях і скільки на ньому горя!

А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушне постояти за свою правду.

Батурин стояв...

Дід кляк і молився довго-довго.

— Господи Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми

жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас

карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами

повновласними у своїй власній хаті. Дай нам. Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім'я

святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними устами.