Не вбивай. Батурин.

— Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу.

— Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б'ються. Як

задивитися на хмари, то видно.

— Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди

товпищами снуються. Багато цікавого на світі.

З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили

комніри, повсували руки в рукави і мовчали.

На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до

ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у

гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно,

вітер снігом і попелами мете, салдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, "працюючи"

надміру, і дід зважився вилізти зі свойого сховку. Розглядався кругом.

— Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!

Припадав до тіл, мацав рукою, чи теплі, ухо прикладав до грудей, чи не почує удару

живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню

літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поляг. Він один

остався. З-поза трупів, як з-поза валу, на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду.

Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався

і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.

Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Осмотрив рану, заволік його