Не вбивай. Батурин.

— Князю, це жінка! Пошануй її горе, доволі того знущання.

Князь Меншиков глянув на Скоріна пронизливо, довго і кивнув на драгунів рукою.

— Винести її геть, до найдальших кімнат! Вартових приставити до дверей. Під вікнами

також. Нікого не впускати, крім матері. Чекати дальшого розпорядку.

Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вікна. Тарабанив пальцями по шибках і

дивився в напрямі в'їздової брами. Там виростали палі один біля другого, і на них вилися в

муках люди.

— Бунтарі! — вицідив Меншиков крізь зуби і повернувся на салю.

Скорін усе ще стояв.

— Чого тобі, ну, чого тобі, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздів збився. Пора

отямитись. Причарувала тебе хахлачка? Офіцер, полковник! З потомствених дворян!

Скорін мовчав. Але уста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з

глибин душі.

— Ти ще торчиш? — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згірдливо всміхнувся.

Чув, що небезпека минула. Тепер лишалося підскочити, замахнутися і грімким

поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський

архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола.

— Господа офіцери, — казав, — так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка

до краю. Але на те ми офіцери, щоб панувати над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в

першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від салдатів, а самі її не вміємо тримати, чого