Не вбивай. Батурин.

Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше —

неважно. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою,

згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває.

Рахунок, значиться, не найгірший.

І Меншиков глянув кругом стола.

Офіцери сиділи, як і перше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борикався зі сном.

Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще

тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було

здивовання. Сенсація.

Єсть нова тема до "коришпонденції".

Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний,

та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед

своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи

не збагнем, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом

спочиває.

— Панів офіцерів, — почав князь Меншиков, — беру на свідків, що я покійного Петра

Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його.

Офіцери піднялись зі своїх місць.

— Яз ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять.

Всі притакнули, а сонний майор додав: