Не вбивай. Батурин.

— Покійний Петро Павлович не віднині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда.

— За це ми й пошануємо його як хороброго офіцера непобідимої армії його величества

царя, — заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що, може, Скорін ще й не вмре, бо не від

кождої кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.

— Принести Петра Павловича тут!

Принесли трупа й поклали серед покою. Обступили його кругом і дивилися без спочуття.

На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.

— Врятувати не міг? — спитався його князь.

— Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском.

Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть. Внутрішній розлив крові, тут

безсильна всяка поміч лікарська.

Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його

прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.

— Такий красунь і так опоганив себе, — сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх

колін. — Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити!

Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над

життям, а лиш жий, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський

мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон.

Накрить його! — Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро

Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офіцера в