Не вбивай. Батурин.

— Князю! — почувся нараз голос Скоріна.

Меншиков повернувся туди. Глянули собі в очі... Європа — і по-європейськи вдягнена

Азія, людина — і її личина, хитро придумана.

Скорін, о голову вищий від князя і куди ще вродливіший, нагадував в цей мент не

Аполлона, а бога Ареса на полі бою. Серед своїх товаришів, від котрих несло горілкою і

людською кров'ю, він скидався на чужинця, на мешканця з іншої планети, що припадкове

заблудив туди. Ніби за кару його доля послала. З затисненими п'ястуками стояв недвижне, мов

статуя, котра оживає нараз і дивується, побачивши своє окруження. Меншиков — дійсність.

Скорій — фантом, мрія майбутніх людей. Стояли супроти себе і міряли свої сили. Все

принишкло кругом. Що значили при них ті пахолки, прислужники, раби царської волі?

— Чого тобі, Петре Павловичу? — спитав князь, насилу здержуючи свій гнів. — Хорий, так

іди! Не спиняй діла.

Скорін, замість відповіді, ступив кроком вперед.

Князь кроком подався назад.

Реальний, тверезий ум світлійшого з вправою московського торговця став перечислювати

усі здобутки і втрати з отсього ризиковного діла. Скорін не будь хто. Його полк пропадає за ним,

Скоріна шанує цар, жорстоке поведення з вищим офіцером могло б викликати небажаний

настрій серед офіцерських кругів. І на козацьких старшин могло погано вплинути. Треба,

значиться, уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову...

— Петре Павловичу, чого тобі? Ну, скажи, чого тобі? — спитався лагідніше.