Не вбивай. Батурин.

порозчереплювані голови й повипускувані з черев кишки, і Меншикова кінь у червоних панчохах,

і ті трупи, що хиталися на гілляках, як мішки, — все-все! І Скорінові зробилося так гидко, так

скучно, так нудно на світі, що не хотілося вже нічого, лиш, щоб раз покінчити з тим усім. Годі

довше, годі! Але в його свідомості, десь глибоко на споді, як іскра в попелищі, жевріла ще одна

гадка: що буде з Мотрею? І її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатися над нею. "Не

дожидати того, не бачити!" — протестувала душа, але останки розуму казали витривати, що б

там і не було. І Скорін бачив, як князь Меншиков зірвався зі свого місця... Який же він смішний,

дарма, що гарний. Як він підпригує, мов кукла на шнурку, як кумедно розвіваються поли його

зеленого каптана, показуючи червону підшивку й білі шкурятяні штани з великою латкою на заді.

Яке воно жахливо-смішне, отеє ціле життя!

— Панове, на місця! На місця, панове! — гукав світлійший на членів високого суду, котрі

возилися біля дверей з сердюком, як з медведем собаки.

Почувши голос вожда, розскакувалися, поправляли каптани, ордени, волосся і вертали на

свої місця. Біля дверей стояли райтари, а між ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж

гидке, підскакувало в судорогах передсмертних і постогнувало важко.

Князь Меншиков підступив до вікна. Відчинив його і плеснув у долоні.

— Кількох людей тут!

До салі вбігло кількох райтарів.

— Того тут на паль! — приказав світлійший, показуюзчи блискучою від брильянтових

перстенів рукою на те щось, що лежало біля дверей.