Не вбивай. Батурин.

ніже найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кождий готов був усміхатися солодко

або робити поважку, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним

страхом забували про другі почуття.

Князь сердився! Одинока турбота, то він рішить.

І князь рішився. Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв

за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки.

Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздря роздувалися, як у звірюки, котра вітрить

криваву поживу. Офіцери з-під лоба глипали на нього. Дух запирали собі.

— Господа! — почав світлійший. — Мені бачиться, ділу нашому кінець.

Господа відсапнули.

"Славити Бога, — говорив кождий в души. — Казус, котрого свідками були ми перед

хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не

потребую довго розводитися над ним. Кождому з нас ясно, що тії люди нерозкаяні".

— Авжеж, авжеж, — зашепотіло кругом. — У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік.

Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу.

— Авжеж, авжеж, — притакували йому.

— Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до

розуму. Та куди!

— Куди, куди! — притакував весь стіл.

— Так годі... — тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно