Не вбивай. Батурин.

Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю,

прискочив до нього.

— Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості

князя?

І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер

уразив сердюка в болючу руку. Цей затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не

надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів

геть під вікно. Райтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами.

Офіцери кинулися на нього з шаблями. Тільки Скорін сидів білий, як стіна.

Ним трясло, як у пропасниці. То вставав, то присідав знову, ніби не міг рішитися, що йому

робити. Таке знущання противилося його почуттю людяності і справедливості. Хотілося встати,

махнути рукою на все і йти куди очі понесуть. То знову ніби хтось радив йому кинути шаблю під

ноги світлійшому і сказати, що він згідний бути вояком, але не катом. Був навіть мент, коли

Скорін хотів скочити на рятунок сердюкові. Але всі ті хотіння являлися тільки відрухами не

зіпсутої ще до останку душі, відрухами так дивними й незгідними з життєвим досвідом, що

Скорін не міг зважитися на те, щоб перевести їх у діло. Закусив зуби і дивився, ніби не при умі.

Бачив, як катували парубка, як він пручався усім тілом, відбивався ногами, кусав і як все ж таки

остаточно піддавався перемозі. І пригадалися Скорінові всі жахливі картини минулої ночі: той

салдат, що відрізав голову дитині, щоб не розірвати шнурка перел, тії райтари, що трупів

добували з гробів, щоб поздирати з них трухлі вбрання і золотом перетикані пояси. Пригадалися