Не вбивай. Батурин.

мене напирав, це я його обезоружив.

Меншиков дав знак, і офіцер присів.

— Що ж ти на це? — спитав сердюка.

— Я козак. Моє діло слухати приказів старшини. Не здаватися, а битися.

— Ти знав, що гетьман зрадив, що його прикази, значиться, не обов'язують нікого; чого

дрався?

— Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман, і край.

Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестямної злості, але з

другого боку в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у

найжорстокішому серці на вид хоробрості.

— Гарно, — казав князь, поправляючи на своїй груді ордени. — Гарно. Ти, значиться,

слухав свойого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим

самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і

виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішного сотника син, ти,

мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають.

— А саме? — спитав тим самим байдужним голосом сердюк.

— От хоч би де заховані гетьманські клейноди?

Сердюк розсміявся вголос.

— А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого попали, ні, ні!

— махнув здоровою рукою. — От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди.