Не вбивай. Батурин.

зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не

носитиме його чоловік, хоч би приміром він, Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що

казать — багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може рішити, як йому забиратися до

Мотрі — гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хора. Коли б справді не вмерла?

Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так

тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду,

а знає вона, мабуть, більше, ніж другі.

Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити, козацьких старшин і знатніших

міщан, яких, здобувши город вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не

мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей не подібні.

Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь

Меншиков не припускав до свойого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб

підводили підсудних.

— Починаємо! — сказав, приступаючи до стола.

Всі відітхнули, ніби їм лекше зробилося. Скорше пічнемо — скорше скінчимо.

Біля дверей стояло двох високих салдатів, здорових, кремезних, з шаблями наголо.

Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину

вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака зі зв'язаними руками. Ні ранги, ні

заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовдане, весь, ніби його з

колеса зняли. Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.