Не вбивай. Батурин.

Меншиков нервово порушився на кріслі.

— Вивести його геть! — гукчув на салдатів. — 3 пристрастієм питать. Скотіна! Гадає, маю

час на довгі розмови. Тю! Там ось кілько стоїть. Коли ж я скінчу, як з кождим стану вести такі

розговори. Тю!

Салдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака.

— Лишіть. Не доторкайтеся мене. Сам піду, знаю куди.

Меншиков нервувався. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою

впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про

Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде

Taxiw клопіт, так де чого цей суд? Краще їх без суду сколесувата, почетвертувати, повсаджати

на палі. Вже думав дати такий приказ, коли пригадав собі; що треба ж цареві післати якийсь

матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч би

тільки непевні натяки якісь, а — треба.

І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів.

— Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов їм

до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин-синові балакав, тому сотникові

собачому, щоб не треба кождому зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка

цар (всі встали і знову присіли), що цар у великій милості своїй, як справедливий монарх-

самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть

усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді