Не вбивай. Батурин.

Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.

— Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою. — Це недобрий

знак. Питаюся тебе, що гетьман?

— Недавно його милість з Жовкви вернув.

— З Жовкви? — спитала Мотря. — Що ж він там робив?

— Цар на раду воєнну кликав.

— Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує.

— Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче,

але Карло не показує до миру охоти.

— І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема

що вірити йому. Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше:

— Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив... Мотря

спалахнула.

— Обидив? Як?

— Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернув і

нарікав на невдячність царя.

— І що? Що дальше, говори! — наглила Марія Федорівна.

— І — ніщо. Помирилися якось. Всі троє на хвилину замовкли.

— По-ми-ри-ли-ся...

— Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернув. Дальше фортецю