Не вбивай. Батурин.

— Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.

— Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не

бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й

пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями.

Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами.

Чуйкевич послухав.

— Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся.

Чуйкевич присунувся ближче.

— От, тепер-то я-й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і

споважнів.

— Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються.

— Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти

тепер? Розказуй!

— Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва.

— Що ж там гетьман?

Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі

питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад

Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дриґнула на її обличчю, сиділа, як витесана

з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще

краща від колишньої Мотрі.