Не вбивай. Батурин.

і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло...

— А їх король?

— Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В

легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де

найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою

силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.

— Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині,

винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?

— В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах

ставлять.

— Як то собак?

— А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.

— І не втече?

— Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.

— В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по

спині.

Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і

відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.

Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.

І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав: