Не вбивай. Батурин.

вір мені, не можу,

Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Федорівна дивувалася, звідки в нього стільки

лагідної терпеливості набереться. Жалувала його.

Мотря отямилася.

— Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя — неприкаянна.

Оперлася плечами об липу і дивилася на зорі. Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути

було, як вертав товар із паші...

— Ось яку гарну нічку посилає Господь, — почала тітка. — Якраз для любої, тихої

розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю.

І пішла.

Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви рисував. Мотря дивилася

на зорі. Нараз, не зводячи очей із неба, спитала:

— А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді

такий лицар, як кажуть? Чуйкевич дальше шаблею по стежці водив.

— Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася

моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру

свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі,

що вірять вождові свойому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як

діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося

серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали,