Не вбивай. Батурин.

— Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді.

— Може, й мені доведеться посивіти зарання, — га, що ж, велике діло! Що там тіло, щоб

серце не зімліло... Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль

батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і

урядах, чому ми одні другим затруюємо життя?

— А Чуйкевича тобі не жаль? — спитала нараз тітка.

— І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше

горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про

себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки

для себе горнути, бо хтозна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони

щасливі?

Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі

голова в золотім сяєві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Федорівни замітно

виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе, як у любовному

захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею і вона пестилася.

— За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння

отеє. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт.

Марія Федорівна глянула й перехрестилася.

— Дякуємо тобі. Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ,

звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого