Не вбивай. Батурин.

будує.

— Таж її ще тогідь збудували! — завважила Мотря.

— Не хоче наша земля слухатися царських інженірів, — пояснював Чуйкевич. — Ті окопи,

що їх насипали тогідь, поосувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен

доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться.

— Навіть коней козацьких обезсилює цар, —і Мотря жалісно зіпхнула. — Видно, хоче він,

щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома лишив і висотує з

них жили, хто ж тепер стане супротив-лятися йому?

— Хіба запорожці, — завважила тітка.

— Запорожці гетьмана не люблять.

— Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко

— умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів

будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра.

— Боже, скільки роботи! — аж скрикнула Марія Федорівна.

— Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню

одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. Вдень працюють, а вночі нищими по дворах

ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі.

— Доробилися, — глухо повторили жінки.

— І цікаве от що, — розказував дальше Чуйкевич. — Як розкопували печорську гору, то

великий скарб знайшли.