Не вбивай. Батурин.

— Скарб?

— Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і

сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу.

— Хіба що земля змилосердиться над нами, — з жалем промовила тітка.

Мотря заперечила її.

— Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній не гідні. Ми не діти її рідні, а пасинки

якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, подло!

Кров підступила її до лиць, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав

колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення

Пречиста, а буйну, грізну, несамовиту.

Марія Федорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку.

— Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще

так не було, щоб ніяк не було, — приговорювала, жартуючи. — Що в нас погано, це правда, та

ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир...

— Злетяться круки на жир...

— Мотре, Мотре!

Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що

роздратує Мотрю.

— А може, ти, Мотре, не рада? — питався, беручи її за руку. — Говори щиро. Якщо ти не

можеш покійно дивитися на мене, то піду собі геть, і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу,