Не вбивай. Батурин.

— Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба.

— Ти вже потерпіла за них. Сиди!

— Годі, мамо. Там рішається бій, а я тут, як у гостині, сиджу.

— Зажди. Чуєш, хтось надходить... Цей "хтось", це був молодий сердюк.

— Що там? — спитала його Любов Федорівна.

— Богові дяка, — гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо.

Любов Федорівна очі підняла до неба.

— Велике милосердя твоє, Владико. Не відмов ласки твоєї для нас, — а повертаючись до

сердюка, — розказуй дальше, говори! — просила.

— Коли Кенігзенові поторощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку.

Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули

мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з

наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і,

мабуть, кількох від замку відігнав...

— І що? Що дальше? — питалася Мотря.

— Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів

покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарання. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський

полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як

мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп.

— То вже доходило аж до того? — тривожно скрикнула