Не вбивай. Батурин.

що вони скажуть і що там побачать.

З дзвіниці був дійсно відчинений широкий і далекий вид на полуднє й на захід, на Бахмач і

на Борзну. Тільки осіння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи

його значно. Голим оком видно було не дальше, як кількасот сажнів. Треба було помагати собі

склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий забрав їх з собою.

— От там, бачите, — казав Чечель, показуючи на Борз-ненський шлях, — бачите, в імлі

щось ніби клубиться, кітлує, перевертається, ніби хмара встає з виднокруга і надвигається на

нас, — це москалі.

— Бачимо, — відповів Герцик, — а з тої хмари ніби блискавки вибігають, червоні цятки,

жовтуваті язики, хмара темніє. Мабуть, щось запалив ворог — хату або повітку.

— Може, й не ворог, — завважив Кенігзен, — а селяни дають нам знаки, що ворог там.

— Можливо, — рішив Чечель, — і якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не

навспряжки, зразу наліво, ніби на Бахмач, а тоді щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити

ворога з його леговища, заманити на поле, побити і — назад.

Герцик, не дожидаючи приказу, прожогом метнувся до дзвіниці, тільки деревляні сходи під

ним жалісно затріщали.

Побіг до своїх полтавців, і за хвилину кінна сотня тихо й непомітно висунулася з города і

невеличкими відділами ріжними дорогами й доріжками, а то й без доріг, прямо полями,

двигнулася в напрямі Бахмача. Чечель з дзвіниці слідив за нею.

— Герцик, грецик, йому в це грай! — казав до старшин Чечель.