Не вбивай. Батурин.

моздіри і міліція міська, челядники шевські. гончарські і другі, бо козаки мали досить роботи на

замку.

Туди перенеслася також Любов Федорівна, хоч і нерадо, тільки тому, що Мотря не хотіла

її самітною лишати.

Мати й донька спали в сусідніх кімнатах. Та не спалося Мотрі. З подвір'я доходили крики

козаків, котрі бігали по сходах, лускали важкими дверима, бренькали острогами й шаблями.

Засне Мотря на годину і будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартові дають знаки,

що москалі наладили міст, збираються переходити Сейм, підкочують гармати.

Мотря дивиться у вікно, чи не світає.

Ще дві-три години до ранку. Не спить, думає про гетьмана, про свого мужа, — де вони

тепер? Чи вже у шведів, як їх прийняв король? Коли рушать з ним назад через Десну? Коли б

скорше! Пригадується казка про королівну на вежі, на острові серед гнилої, мертвої води.

Дудонить земля. Королевич кругом озера на білому коні летить. Доступити до вежі не може.

Дудонить... Мотря чує цей згук, глухий, далекий, ніби під землею.

Невже ж так живо казка пригадується їй. Наслухує. Це не відгук кінських підков, а ніби

хтось джаганом у пивницях валить. Що такого?.. Встає.

В умивальниці наготовлена вода на рано. Мотря підносить свічку й дивиться на воду. Її

плесо дрижить. Може, їй так здається? Клякає й приглядається уважно, ні, вода таки дійсне

дрижить.

Нараз — один блиск думки, і Мотря зрозуміла все. Москалі підкопуються під замок.