Не вбивай. Батурин.

вынимать!» — це було бажання пересічного московського лицаря.

І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу,

котра згодом і духа зреформує. Вояка дає не земля, а чоловік, боєвий вишкіл кращає,

дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій «тилу» відповідніший.

За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і

зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цеї бойової сили

наші сміливі і хоробрі, але малокарні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк

позбутися не хочуть?

Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна спасати загрожену

автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду, і вона вдруге не верне. Україну

поневолять, а там і винародовлять її.

Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публічні й особисті, з

непереможною силою перли Мазепу в обійми нового союзника.

Як чоловік образований, і з книжок і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого

політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями,

лиш обережно, розглядаючися на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки

що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку.

Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, здоганяючи

гнідого Олексієвого коня, але сто разів скорше буяла гетьманова думка політичними дорогами й

дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи рятунку і захисту для великої і важкої до