Не вбивай. Батурин.

А Мотря?..

Бідна, бідна Мотря!..

Гетьманська карета доїздила до якогось села, в котрім слідний був незвичайний рух.

Ранком перейшли туди москалі з шведськими бранцями, а під вечір надтягнув гетьманський

відділ з царевичем.

Селяни не заспокоїлися ще після першої гостини, а вже їм других гостей доводиться

вітати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих,

пограбованих, кинених серед шляху на глум і на знущання долі. Ні затишних садів, ні

свіжовибілених стін, ні гарно вбраних дівчат, ні веселих дітей — все сіре, обдерте, сумне, хоч

кругом так зелено, пахучо і надійно.

Тільки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до

панського двора. Пишається він на горбочку серед тінистого саду.

Гетьманська карета скручує в липову алею.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

— Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Лишім це питання. Давайте турбуватися живим!

— Не все, що пройшло, те вже й прогуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я

мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за

тобою, добра тобі бажають.

— Хто такий?

— Хоч би перший Чуйкевич.