Не вбивай. Батурин.

Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так і залишилася Сфінксом, котрий манить до себе

загадкою душі і тими питаннями, на які годі дати вдоволяючий одвіт.

Гетьман принаглив коня.

Побачив перед собою широку, бліду смугу Десни, на котрій злегка й несміливо стинався

лід, ніби річка рада була вбрати на себе ледяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькі коні

й переїхали вози.

Погода не слухала її. Тонесенька шкарлуща леду тільки при берегах трималася купи, а

посередині топилася і спливала з водою.

Біля Оболоня при лівому березі ріки стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі

піоніри кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того

різнобарвного вужа, що вився шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний ізгибів,

місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув

якусь поживу і травить її.

Гетьман підняв булаву. Голова вужа спинилася. Ізгиби стали вирівнюватися, відірвані

частини лучилися з собою.

П'ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на приказ одного руху гетьманської

булави.

Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи прикази гетьманські.

Туловище довжелезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо в напрямі

мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло.