Не вбивай. Батурин.

Гетьман кінчив порахунки з совістю своєю, і коли його що бентежило, так це хіба

свідомість тих нових жертв, котрих вимагатиме його діло. Гетьман знав, що грізний цар во гніві

своїм, а гнівом цим він спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман Мазепа перейшов на

сторону короля Карла. Але невже ж Україна і без того не приносить в жертву деспотії царській

своїх людей і своїх маєтків? І невже ж тії жертви падуть, мов у безодню, безслідно і безхоченно?

Вилюднюється і спустошується край, нівечиться освіта і культура, що гетьман збудує, цар

винищить своєю "собственною всевладною рукою". Ні, ні, дальше так бути не може. Треба було

раз підняти клич самостійної держави, без котрого народ дорешти пропаде, переміниться у

велике стадо невільників-рабів, що з острахом звірячим послушно йдуть туди, куди їх жене нагай

чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Україно, коли, замість боротися за привелеї панів і за

вольності селян, не піднімеш боротьби за спільне й дороге для всіх, за свою власну державу, в

котрій вирішаються твої внутрішні питання, твої старі, невирівнані домашні порахунки.

Жертви, котрі покладеш тепер на рідному престолі, не

пропадуть, їх прийме Господь, і вони як не тепер, то в будучності стануть на суді історії, як

велерічиві свідки й оборонці твоїх прав споконвічних і твоїх оправданих

бажань...

Гетьман заспокоївся. Тільки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу

чергу прийдеться відповісти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвідоміші і найвірніші

йому люди. Між ними лишилася Мотря. Чому не хотіла їхати з ним? Чи справді жаль було кидати

матір, причину її горя?