Не вбивай. Батурин.

канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим про лад і спокій у місті. Її поява

додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була

відома всякому й люблена усіма. Її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста.

От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській

бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.

Любов Федорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постарілася і зробилася

мовчаливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не красила волосся, ані не

підмальовувала собі рум'янців.

Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого

льняного полотна і скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.

— І ви теж працюєте, мамо?

— Що люди, те й я... Що чувати в городі, Мотре?

Мотря розказала городські новини.

— Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком.

Краще гине на війні, як дома. — І її руки почали ще жвавіше працювати.

— Як гадаєте, мамо? — почала Мотря. — Обложать москалі Батурин?

— Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили. якої тобі ще облоги треба?

— А чого ви сподіваєтеся, мамо?

— Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як

худобину, боронімся...