Не вбивай. Батурин.

Козаки йшли радо, бо постої пізньою осінню, коли стужа добирається до шпіку-кості, гірше

надокучать від самого походу, а дожидання бою гірш томляче від зустрічі з ворогом. Та ще й

тому йшли радо козацькі полки, бо вели їх не чужі полководці, а свої старшини під проводом

самого гетьмана, в котрого досвід і воєнне знання ніхто не сумнівався.

Гетьман їхав на самому переді. Спокійний був і ніби вдоволений тим задовіллям, яке дає

чоловікові свідомість, що скінчилося тривожне хитання і що діло вже рішене. Бог знає, що

дальше буде, але не буде вже залежності від царського гніву й ласки, не буде того томлячого

вижидання, чи лист до княгині Дольської або до короля Карла дійде щасливо до них, не попавши

в небажані руки. Отеє укривання своїх задумів і планів, це повсякчасне тремтіння, щоб один

схиблений крок не попсув цілого, з таким накладом сил і здоровля, з такою натугою думки,

веденого діла виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останків сил, котрих йому

якраз тепер так дуже, дуже потрібно. Рад був, що випливе на чисту воду і, відкривши шолом,

гляне ворогові в очі.

"Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках

сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив

тебе, бо не хотів зрадити власної ідеї. А хоч би мені й не довелось остоятися в бою з тобою, хоч

би й прийшлося зложити свою голову стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона

житиме під попелом і кістками, поки грядучі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на

свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів

Української держави".