Не вбивай. Батурин.

— Наші війська...

— Не журися, гетьмане, — потішав його Ломиковський. — Мало тепер у тебе козаків, та

Козацька Мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля

Карла.

Просили його, благали, наглили.

— Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповіш за нього.

— Голос народу, голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе?

— Готовий, дякуючи Богу.

— Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі

до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну і щирим серцем вітають

його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в

прихильності своїй, благають чимскорше вирядити до них помічний відділ, а для переправи його

через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми... Добре так? — питався

гетьман старшин.

— Добре, щоб тільки не було запізно.

— До Карла недалеко. Пішлемо це письмо негайно. Але ким?

В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може

залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би

грошей. Тут треба певного чоловіка, найпевнішого... І очі гетьмана мимохіть упали на

Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставляти на