Не вбивай. Батурин.

Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоровля, підкосили. На коня сісти не міг.

Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витривати на становищі, тепер,

коли рішається усе, — витривати! — кричав на себе в душі, як вожд на своє військо, котре

захитувалося в бою. Ви-три-ва-ти!

— Андрію! — звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в

ньому любов, почувався жаль.

— Що скажете, дядьку?

— Ще одна гадка прийшла мені до голови.

— Кажіть.

Гетьман говорив лагідно і м'ягко:

— Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би

ти? Я купив землю у Рильському повіті. Скажеш, що поїхав допильнувати купна. Це їх

заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі

нові землі купує. Що ж ти на це?

— Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду. Гетьман пригорнув свого небожа до груді.

— Спасибі, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку,

— для справи.

— Для справи, — повторив Войнаровський. На майдані озвалися сурми.

Останки вірних полків виступали в похід: Миргородського, Полтавського, Прилуцького.

Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.