Не вбивай. Батурин.

Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як

звичайні політичні сплітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай

військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на

Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боя[, гетьманові голову зрубають.

— Що ж ви на це? — питався гетьман старшин.

— Нічого іншого ми й не жадали, — ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи на

лисину останки свого чорного волосся.

— Що мусіло статися, сталось, —додав Горленко.

— Показав чорт свою чортячу пику, — докинув Данило Апостол.

— Але що нам почати тепер? — питався гетьман, — Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не

затаюйте гадок.

— Скажемо, що казали не раз.

— До чого намовляли ми милість вашу.

— Про що благали тебе, пане гетьмане.

— Себто? — питався гетьман.

— Щоб переходити негайно до шведів.

— Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть.

— Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи, як, де і коли можуть

зійтися наші війська.

— Наші війська! — сумно повторив гетьман.