Не вбивай. Батурин.

індивідуальності.

— Що він має з життя? — почав молодший офіцер. — Нічого. Ходить у старому плащі,

їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський.

— Навіть жінок не любить.

— Знаєш? Може, й любить більше від нас.

— Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед

переправою через Березину сестер-жалібниць, маркетанок, весь жіночий народ казав по цей бік

лишити. Кажи що хочеш, — це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не

prima[36], а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі.

— Тямив, що Даліля з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи

жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата...

Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в

воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий,

чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.

Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв

їх мрійливий настрій.

З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й

нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав

приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі

тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими